Хтось прокинувся о 4 ранку, хтось і зовсім не спав, тому що на нас чекала перша із 47 запланованих у цьому році, різдвяна поїздка. Окрім хвилювань про те, що попереду 800 км українськими засніженими дорогами, додалося і те, що їдемо ми до Донецької області, туди де зараз війна.
Перше місто – Світлодарськ. Зараз там несе служіння наш колишній співробітник. Це місто було найнебезпечнішим у нашому маршруті, бо знаходилося безпосередньо на лінії розмежування.

Перше, на що я звернула увагу – звуки канонад і обстрілів у місцевих жителів не викликають ніяких особливих емоцій. Діти за звуком і протяжністю можуть визначити, що за зброя і на скільки це далеко. Ми ж реагували зовсім інакше!

Першу виставу відвідали в основному молодші діти.
Хочу уточнити, що цього річ до вибору теми вистави було особливе відношення. Це чудово, коли дітям весело, але окрім позитивних емоцій хотілося і вказати на Того, чий саме день народження ми святкуємо. Тому різдвяна вистава у цьому році вийшла особливо глибокою та змістовною. І, звісно, ми хвилювалася, як вона буде сприйматися дітками молодшого віку. Та наші хвилювання виявилися марними. Діти дуже добре зрозуміли те, що ми хотіли їм донести. А один хлопчик, років 5-ти, сказав після вистави: «Я зрозумів! Якщо звернутися до Ісуса, то Він усім допомагає. Цей театр має іще до нас приїхати, щоб ми більше дізналися про Бога». Для нас це стало яскравим підтвердженням, що Бог усюди!

Під час подібних поїздок молитви стають більш відчутними і живими, бо відповіді на них приходять майже миттєво! Цей раз не виняток.
У наступній школи, де ми мали провести різдвяне свято, була дуже красива зала з новеньким ремонтом. Та для вистави було поганим те, що по всій довжині були величезні вікна, а на стіні навпроти – дзеркала. У такій, дуже добре освітленій залі важливі деталі вистави могли вийти невдалими, тому що деякі рішення вистави були побудовані за рахунок саме світла. Ірина Пилипівна, (керівник колективу лялькового театру) перед початком коротко помолилась, щоб Бог все влаштував у цих умовах. Всі дружно почали виставляти апаратуру та декорації. І ось, за хвилину до вистави, сонячне небо затягнуло хмарами і у залі стало набагато темніше. Ми чудово відіграли виставу, все гарно спрацювало. Одразу ж по завершенню вистави сонце знову вийшло із-за хмар. Хтось подумає: «Випадковість», але я у такі випадковості не вірю!

А ще, в таких поїздках особливо відчуваєш бажання служити Богу! І навіть хвилини простого очікування зустрічі або наступного заходу, сприймаються інакше, не так, як зазвичай. Поясню: ми приїхали у місто Мирноград. Сидимо у машині. Очікуємо пастора помісної церкви. До машини підходить чоловік похилого віку, питає у нашого місіонера Віктора Танцюри: «А вогню у нас не знайдеться?» Віктор відповів, що ми християни, не палимо. Тоді чоловік, вказуючи на під’їзд, у якому знаходилася церковна квартира, каже: «Ви звідти? Знаю, тут добрі люди!». Ми подарували йому журнал «Вера и жизнь». Він відійшов, та за кілька хвилин повернувся і почав розповідати про своє життя. Як раніше жив у Авдіївці, тепер переїхав разом із дружиною з інвалідністю у це місто. Як постійно тікали від обстрілів. Дружина сильно боялася… Просила його хреститися, коли обстрілювали. Віктор сприйняв його бажання спілкуватися, як можливість розповісти Євангелію. Розповідає. Чоловік уважно слухає. У завершенні погоджується помолися молитвою покаяння. Прощаючись, сказав, що вдома обов’язково іще все це обміркує. А де церква він знає, так що зможе прийти.

Ще згадую, що до від’їзду, ще у Києві, дуже хвилювалися за проходження всіх блокпостів у Донецькій області, за проведення самих вистав, адже за тиждень був оголошений воєнний стан, отже всі масові заходи заборонені!
Та Бог попіклувався і про цю частину. Кожна зустріч з воєнними для нас перетворилася на благословення. Жодного разу нас не просили дістати документи, чи вийти із машини. Навпаки, спілкувалися дуже ввічливо і привітно. Кожного разу бажали щасливої дороги, дякували за нашу працю, просили, щоб ми приїжджали ще. Що особливо мене тішило – всі вони з великою радістю і вдячністю брали у подарунок журнали «Віра і життя».

Всього ми відвідали 4 міста, провели 5 різдвяних свят, познайомились з більше, як 800 маленькими глядачами.
Слава Богу за таку чудову можливість!

Аня Мікусевич, грудень 2018р.