«Кличе мудрість на вулиці, на площах свій голос дає,
на шумливих місцях проповідує, у місті при входах до брам вона каже слова свої: Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете? Аж доки насмішники будуть кохатись собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання?» (Приповісті 1:20-22).

Ось уже десятий рік місіонерська команда «Світло на Сході» на головних площах і центральних вулицях міст нашої країни проголошує премудрість Божу. Цей рік відзначився тим, що ми працювали вже в трьох напрямках і трьома складами. Мені випала нагода брати участь у поширенні Євангелії у першій команді. За цей літній сезон було здійснено всього 34 тижневі виїзди, з яких перша команда взяла участь у 15-ти.

Моє служіння у цьому році почалося з того, що під час останньої місіонерської зустрічі у місії я вирішив закликати всіх до максимальної участі у благовісті, бо цей рік особливий: десятий, ювілейний. Мої власні слова послужили для мене ж постійним нагадуванням і мотивацією. Це й привело до того, що наша родина взяла участь у 11-ти поїздках.

У середині травня перша команда вирушила в Одеську область, а саме в село Криничне, де більша частина населення – болгари. Головною відзнакою села є озеро, яке вважається одним із найбільших водоймищ в Україні. Його довжина близько 60-ти кілометрів. Успішно встановивши палатку для служіння на території дому молитви і трохи відпочивши з дороги, наступного дня ми стали до праці. Наше служіння проходить у п’яти спрямуваннях: у наметі проходять зустрічі для діток, ввечері – для дорослих і молоді. Основний акцент робиться на особистому благовісті по домам, а також благовістя за картинами (репродукції всесвітньо відомих художників) від народження Ісуса Христа і до Його воскресіння.

Ось уже другий рік я служу, здебільшого, у благовісті саме біля картин. Ніщо не віщувало неприємностей. За звичкою ми вивезли картини до центральної частини села, навпроти школи, біля сільської ради і клубу. Цього дня у центрі було дуже жваво і за першу годину у нас майже не було вільної хвилинки. Навпроти пролунав шкільний дзвінок на перерву. Діти десятками направилися до нас. Зав’язалася жвава дискусія, ставилися цікаві й актуальні запитання. Хтось проходив повз, хтось, прийшовши ненадовго, уходив, але були і ті, хто дуже уважно слухав. Пройшовши всі картини від народження до воскресіння Христа, група старшокласників, а серед них і декілька дорослих, виявили бажання помолитися Господу, сповідуючи Його своєю єдиною надією і Спасителем. Видовище було невимовним. Центральна широка вулиця, суєта, всі кудись біжать, їздять машини, а поміж усього цього, не соромлячись, хором, вголос, лунає молитва покаяння, як фіміам серед мирського смороду. Сказавши «Амінь!», усі радісно розійшлися, взявши літературу. Не встигли ми зібрати чергову групу, як раптом почули біля себе вищання автомобільних гальм. Із машини вибіг чоловік. Як з’ясувалося пізніше, це був голова сільської ради. Залишивши дверцята машини відкритими, він кинувся на нас із претензіями, криками і погрозами. Ми намагалися знайти з ним спільну мову, пояснити, що це не продаж, а безкоштовна виставка. Але потім зрозуміли, що ця розмова марна.
Впокорившись, ми зібрали картини, благословили цього чоловіка, чому він дуже здивувався, і поїхав. Подібне з нами відбувалося не часто. Зрештою, нам дозволили проводити благовістя за картинами виключно на території дому молитви. І цей нюанс значно звузив коло нашого служіння. Ми почали посилено молитися і чекати відповіді від Бога.

Наступного дня ми вирішили провести виставку біля центральної траси, поблизу автобусної зупинки. Через півгодини місцевий батюшка привіз свою дружину з величезним плакатом у руках, на якому було написано: «Обережно! Протестанти».

Люди, звісно, почали нас оминати. Після обіду на тому місці нас уже чекала ціла команда протестувальників – чотири машини з людьми заблокували всю територію, на якій ми планували розташуватися. Але Бог у потрібний момент завжди дає мудрість, полегшення і розуміння Його волі. Місцеві брати запропонували виставляти картини на приватній території біля домівок віруючих.

Ми ризикнули, і результат перевищив усі наші очікування. Протягом наступних днів ми проводили служіння з картинами біля трьох будинків. Брати і сестри скликали своїх родичів і сусідів. Десятки осіб почули Євангелію, багато хто молилися Богу молитвою покаяння. А цього ж часу наші «православні брати» щоденно намагалися знайти нас і зупинити проповідування. Але Бог не давав їм жодного шансу, зберігаючи нас від провокацій.

Одного дня нам прийшла ідея відвідати місцевий будинок престарілих. Отримавши згоду від завідуючого, ми, за допомогою картин, розповіли про любов Божу двом десяткам людей похилого віку, а також обслуговуючого персоналу.

Ось із такої ноти почався десятий сезон місіонерських поїздок по Україні. А всі, хто нас переслідував, у тому числі й голова сільської ради, виявилися хорошими людьми, просто вони потрапили під негативний вплив.
Усього вищезазначеного я являюсь очевидцем. І можу лише додати – це мала частина того, що Господь створив у цьому населеному пункті через інші служіння і решти членів нашої команди.

Після цього нас зустрічало 15-ти тисячне містечко Овідіополь. Це невеличкий, але акуратний населений пункт продемонстрував нам хороші манери і богошукання. Протягом тижня кожний місіонер загалом контактує з десятками, а то і сотнями людей. І поміж них обов’язково є ті, хто слухає, приймає, молиться. Але бувають й особливі зустрічі, які запам’ятовуються і відкладаються у серці. Саме про такі зустрічі і хочеться поговорити.

Першого дня ми поставили картини біля невеличкого магазинчика, звідки й вийшов чоловік невисокого зросту. Він працював там охоронцем. Відразу зробилося зрозуміло, що йому дуже цікаво дивитися і слухати, але робота вимагала великої уваги. Зрештою охоронець якимось чином умовив свого шефа і прийшов до нас. Познайомившись із ним і провівши екскурсію, я запитав: «А як Ви вважаєте, Вас це стосується? Бог Вас любить?» На що той ствердно відповів: «Я переконався у Божій любові. І знаю, що Він береже моє життя. Але не знаю, для якої мети». Потім він розповів моторошну історію. Одного разу на нього напав місцевий ман’як. Побивши охоронця до півсмерті, ман’як подумав, що той помер, і, відійшовши у сторону, обхопивши свою голову руками і почав нею хитати, видно, жалкуючи про вчинене. У цей момент охоронник зібрався з силами, швидко скочив і втік. Тоді ж він і задався питанням: «Бог зберіг мені життя, але для чого?» Ми щиро помолилися з цим чоловіком і подарували йому Біблію. Він був настільки радий цій зустрічі з нами, що навіть забув про роботу, яка «у ліс не втече».

Наступного дня ми виставили картини навпроти школи. Хоча ми й очікували повторення сценарію з першої поїздки, але за весь тиждень ніхто жодного разу не чинив утиск. Нам дуже сподобалося це місце. То був центр містечка, де ми виставляли картини всі наступні дні. Щоденно повз нас проходило багато перехожих і до нас підходило багато цікавих людей. Головними нашими слухачами були, звісно же, діти і підлітки.

Й ось одного разу, між дітьми я побачив стареньку, яка стала випадковим слухачем і не змогла піти після почутого. Цієї миті мова йшла про картину, на якій було зображено явлення Христа після воскресіння Марії Магдалини. Ми з дітьми розмірковували про ті почуття, які мала Марія, побачивши свого Вчителя. Адже вона була свідком розп’яття, мук, смерті свого кращого Друга, свого Господа. Аж раптом Він став перед нею воскреслим і живим! Якоїсь миті я побачив у очах старенької сльози. Після екскурсії ми залишилися з нею наодинці. Вона трохи розповіла про своє життя. Пройшовши комунізм й інші філософські омани, вона завжди вірила в Бога. Ми більш детально розповіли їй суть Євангелії. Вона дуже дякувала Богу, що Він привів її до нас, хоча цього дня вона не хотіла нікуди йти. І дуже дякувала нам, кажучи, що цю зустріч призначив Господь. Вона помолилася з нами і, радіючи, вирушила додому.

Час від часу нас турбували дощі. Частина команди місіонерів змушена була ходити з парасольками й плащами, часто повертаючись мокрими до нитки. Нам же доводилося то збирати картини, то знову їх ставити на місця. Але це ніяк не затьмарило пережитої радості від спостереження за тим, як дивно Бог спасає людські душі.

Велику і важливу роль у житті місіонерів відіграє саме побутовий бік: умови проживання, харчування і т.д. Але Бог завжди дивовижним чином дбає про нас, даючи умови по наших силах. У більшості випадків місіонери живуть у наметах. Але бувають випадки, коли Він готує нам приємні сюрпризи.

Наступний населений пункт, який ми відвідали, був смт. Березівка. Дім молитви – це колишня синагога. На території своя велика їдальня, санвузол із гарячою водою і чудовий розарій. У цій поїздці вдалося трохи перевести дух і відпочити у просторих, прохолодних кімнатах, при цьому активно беручи участь у благовісті. За тиждень місіонери обійшли більшу частину цього містечка.
Після Одеською на нас чекала Кіровоградська область. Першим населеним пунктом було село Добровеличківка. Географічно це село є центром України. Місце для храму-намету нам надали на центральній, базарній площі. З усіх боків магазини, аптеки, базар, велика дитяча площадка, адміністративні будівлі. І знову – «у бій». Не дивлячись на сильну спеку, день у день місіонери йшли благовістити, проводились виставки картин. Десятки і сотні нових зустрічей, знайомств, бесід, молитов, сліз, радості.

Незадовго до нашого прибуття, у цій місцевості відбулися сумні події – декілька випадків пропажі дітей. Їх хтось кудись запрошував, а після їх ніхто вже не бачив. З цієї причини до нас довго й недовірливо приглядалися. Але в цілому багато людей із задоволенням вислухали Євангелію, серед них були і дітки!
Ця поїздка стала визначною тим, що в один із днів нас запросили потрудитися у невеличкому сусідньому селі. Команда розділилася на дві групи: дехто з місіонерів продовжив працю на місці, а вісім людей вирушили в дорогу. Після приїзду шестеро з нас розійшлися трьома головними вулицями, а двоє розставили картини і залишилися біля них. Картинне служіння завжди користується успіхом, і вже у першій половині дня ми мали хороше спілкування з людьми.

Ближче до обіду до нас прийшла завідуюча місцевим клубом зі своєї помічниці. Вони з великим задоволенням прослухали всю екскурсію, молилися й виписали журнал «Віра і життя».

Після цього до нас прийшов старенький дідусь. Вислухавши Євангелію по картинах, він наприкінці помолився. Він сказав, що довго чекав на цей момент. Виявилося, його покійна дружина була християнкою і все життя молилася про нього, але він її зневажав. І лише тепер, після її смерті, він відчув силу її молитов. Його душа почала бентежитися при згадці про Бога. Після бесіди з нами він сказав, що наш візит – це прояв Божої любові до нього. Було дуже зворушливо бачити сльози на обличчі цього старенького чоловіка. Але це були не просто сльози, це були сльози зворушеності й щастя від примирення з Ісусом Христом.
Після цього до нас прийшла дівчинка, яка виявилася дуже уважною і богобоязною.

Повертаючись із благовістя від дому до дому, місіонери також ділилися подібними свідоцтвами відкритості людей. Утома майже не помічалася.
На вечір у кінотеатрі була запланована зустріч із місцевими жителями. Дівчинка, яка приходила до картин, із собою привела друзів. Прийшов також і дехто з раніше запрошених. Ми разом співали для слави Божої, молилися, свідчили, повторно провели виставку картин. І як ми здивувалися, коли після закінчення до нас підійшла завідуюча кінотеатром і зі сльозами на очах у молитві примирилася з Богом. Вона також попросила помолитися про її сина.

Ми поверталися з величезною радістю. Зустрівшись з іншими членами команди, ми ще довго втішалися і раділи тому, що Бог подарував нам того дня. Слава Ему!

Літо – пора року, яка минає найшвидше, особливо якщо ти проводиш його у місіонерських поїздках. Минав час. Нами були пройдені сотні кілометрів, а об’їздили ми – тисячі. І все це в ім’я однієї єдиної цілі: виконати доручення нашого Господа. Вже відчувається втома. Але ти неначе ігноруєш її. Адже це не просто хобі, ти віддаєш себе самому головному у цьому житті – поширенню Євангелії і прославленню Імені великого Бога у спасенних людських душах.

От ми й дісталися Черкаської області, в’їжджаємо у дуже доглянуте село Худяки. Нас зустрічає хоч і невелика, але світла й активна община. З місцевими служителями ми тісно об’єдналися у спільному служінні. І все, як і раніше: ноги благовісників крокують пильними дорогами, картини привертають погляди перехожих, провулками у вечірню годину з намету лине спів, який прославляє Бога. Приємні будні місіонера.

У цьому селі особливо затребуваним було дитяче служіння. Щоденно до храму-намету приходило близько 60-ти дітей. Море позитивних емоцій! Діти виконували свою роль – щоденно вони приносили в свої домівки Добру Новину. З вуст дітей вона по-особливу звучить: щиро і чисто. Місцеві жителі, зустрічаюсь із нами, говорили, що наш приїзд пожвавив їхнє село. Вечорами, сидячи на лавках, люди обговорювали між собою наші з ними бесіди.

Одного разу храм-намет відвідала старенька жіночка. Вона дуже щиро слухала про любов Божу, виявлену на хресті і зрештою запросила нас до себе додому, щоб ми поспілкувалися з її хворим лежачим чоловіком. Виявилося, що чоловік не здатний говорити: після інсульту у нього відняло мову, але він усе чув і розумів. Було непросто з ним спілкуватися. Але ми розуміли, що це може бути його останній шанс на спасіння. Гучним голосом розповівши йому Євангелію, ми запропонували помолитися разом із нами Богу, на що він кивнув на знак згоди. І лише губи хворого та змученого старого, що ледве ворушилися, свідчили про те, що ця душа рветься до свого Творця і Спасителя.

Село Худяки розташоване дуже близько до великих вод Черкаського водосховища. Тому щовечора ми готувалися до масового нашестя комарів. Сказати, що вони були злі - це нічого не сказати. Після заходу сонця неможливо було простояти спокійно й хвилини, не відчувши на собі їхньої присутності. За десять років наметового служіння таке було вперше. Щоб було зрозуміліше, із чим саме ми мали справу, уявіть, що місцеві брати і сестри чергували вночі у наметі у масках для бджолярів. Цю історію я описую не просто так. У цій поїздці Бог явив мені чудо. Останнього вечора нашого перебування, перед збиранням великого намету я дуже зажурився від думки про те, як нам це зробити. Й ось, дорогою до місця збору я подумав: «Господи, Тобою все створено. Заборони цим комахам нас кусати. Зроби нас для них непомітними». Без усякого перебільшення свідкую, що за півтори години мене не вкусив жодний комар. Я був дуже вражений. Згодом, коли все закінчилося і ми лягли відпочивати, я ще близько години не міг заснути, дякуючи і прославляючи Бога за те, що навіть у таких дрібницях Він звертає на нас увагу і підтримує.

Київська область… Житомирська область... Залишається декілька поїздок, які можна порахувати на пальцях однієї руки. Й ось, коли попереду останні дві поїздки, я раптом усвідомлюю, що цілком виснажився, і що у мене вже немає сил розмовляти з людьми. Я відчув цілковите безсилля і усвідомлення того, що допомогти мені може лише Господь. Стоячи на колінах у своєму спальному наметі, я попросив Бога оновити мої сили. Не хотілося якось ухилятися під час благовістя, хоча й з поважних причин. І вкотре прийшла розрада і сили, бадьорість і бажання.

Мала Волиця, сім кілометрів до Іванополя, колишнього районного центру. Саме там знаходилася община, яка нас запросила.

У селі, де стояв храм-намет, із жителів віруючою була лише одна жінка, колишня голова сільської ради. Поряд було розташоване ще одне маленьке село, де також була лише одна віруюча сестра. Одну й іншу звуть Зоя. Щодня вони разом дбали про те, щоб місіонерам було що смачно поїсти. Цього року село Мала Волиця отримало першість серед сіл Житомирської області по жіночому алкоголізму. І ми справді у цьому переконалися. Щодня до нас приходили нещасні діти, яких нам доводилося навіть купати. Адже за живих батьків ці діти були цілковито залишені на виховання вулиці.

Хоча ми приїхали в одне село, але Бог дав нам благодать і силу охопити аж чотири населені пункти – три невеликих села і половину Іванополя, населення якого становить шість тисяч осіб. Повертаючись з особистого благовістя по домівках, місіонери свідчили про відкритість місцевих жителів до Євангелії.

Першого дня ми поставили картини у центрі села біля невеликого дома. Дідусь, який у ньому жив, вислухав звістку про Христа і закликав Його Ім’я у молитві. Я вірю, що Бог заради нього планував цю зустріч, адже ця одна душа дуже цінна у Його очах. Наступного дня ми поставили картини вже в іншому місці, потроху охоплюючи вулицю за вулицею, село за селом. Останні два з семи днів перебування ми цілковито переключилися на Іванополь, вулиці якого, здавалося, не мали ні кінця, ні краю. Біля картин майже завжди було дуже людно. Описувати все детально неможливо.

Опишу лише один із багатьох випадків, який мені здається особливим. Увесь християнський світ у той період згадував про преображення Христа. Й одного разу до нас підійшли дві жінки, із ними була дівчинка років тринадцяти. Судячи з усього, вони йшли з православної церкви. Розповівши для них цілком Євангелію за картинами, я побачив, що вони не поспішають іти, як це часто буває. У них було дуже багато важливих запитань, на які ми, з Божою допомогою, відповідали. Про цінність їхньої душі, про церкву і важливість перебування християнина у Слові Божому і т.д. Наприкінці бесіди вони втрьох молилися Богу, прийнявши Його своїм Господом, взяли у подарунок Біблії, виписали журнали «Віра і життя» і «Стежинку».

Після заходу сонця біля вогнища тривало спілкування з молоддю. Щовечора сходилася (а з сусідніх сіл – з’їжджалася) молодь. Піднімалися різні теми: про любов, про щастя. Ми ділилися свідоцтвами.

Від рання і до пізнього вечора одне служіння змінювало інше. І лише Божа благодать здатна була нас надихати, давати мудрість і зміцняти у цьому складному ритмі.

Залишивши Іванопіль позаду в дзеркалах заднього виду, ми вирушили далі. На нас чекав останній ривок – тиждень у Мирополі. Дорогою майже всі мовчали. Серце сповнювало почуття виконаного зобов’язання і приємна втома.
На новому місці знову довелося брати себе в руки і ставати до роботи. Вкотре треба було підготуватися до ночівлі, встановити великий храм-намет, провести світло, містом розклеїти об’явли, встановити душ і багато іншого. І хоча всі ці процеси вже були доведені до автоматизму, втома давалася взнаки.

Наметовий табір у Мирополі був розташований у центрі міста. Поряд протікала річка, перекрита дамбою, через яку утворився невеликий водоспад, тому спати доводилося під шум води. А ранками стояла сильна вологість, і ми щоранку з нетерпінням чекали, коли ж зійде сонце, щоб нас зігріти і просушити.

Миропіль – колишній районний центр, населення якого становить близько семи тисяч жителів. За допомогою карти місцевості нами були позначені вісім маршрутів, і з вівторка вся команда розпочала служіння.

До нас приєдналася команда місцевих братів і сестер, з якими ми співпрацювали вже четвертий рік. Вони взяли на себе служіння з дітьми, що зробило поїздку найвдалішою у цьому аспекті. До кінця тижня до нас приходило вже до ста дітей, не враховуючи їхніх батьків. Кожний із нас зайняв свою нішу у спільній духовній праці: хтось допомагав із дітьми, комусь довелося возити, носити і черпати воду для душа. Але основні сили були задіяні у благовісті. Місіонери розійшлись по всьому місту. Картини також посіли своє почесне місце на центральній базарній площі.

Ця поїздка відрізнялася також рекордною кількістю підлітків, що приходили на вечірні зустрічі. Щовечора від сорока до шістдесяти молодих людей замість звичних для них занять і розваг обирали спілкування з нами біля вогнища. Головним Гостем і головною темою цих вечорів був наш Господь Ісус Христос. Було дуже багато християнських пісень, які виконувалися під гітару й бонго. Багато радості й спілкування. Молодь охоче молилася Богу, не соромлячись, сповідувала Його своєю надією.

Вечорами, після всього, ми з місіонерами проводили «розбір польотів» минулого дня. І щоразу ми втішалися, раділи і дивувалися Божій милості, силі й любові до людей.

У служінні з картинами щоденно відбувалося щось цікаве і пам’ятне. Одного разу до нас підійшов чоловік середнього віку. У ньому було щось особливе. Він дуже уважно нас слухав і приймав Євангелію. Він не поспішав уходить, як більшість людей, і ми насолоджувалися взаємною відкритістю і щирістю. Таке буває нечасто. Він із задоволенням помолився Богу, визнавши себе грішником, а Його – своїм Спасителем. І коли ми виписували йому у подарунок журнал «Віра і життя», я запитав, чи є у нього діти чи онуки, щоб виписати їм «Стежинку». Аж раптом він почав плакати. Виявилося, що дружина залишила його і пішла до іншого чоловіка. Я був дуже здивований, бо зовні він був дуже чепурний, високий, привабливий чоловік. У такі моменти нічого не хочеться говорити, вірніше, нічого сказати. Я обійняв його і сказав, що його життя у Божих руках і що у Нього для кожного віруючого є майбутнє. Він припинив плакати й посміхнувся. Ми тепло попрощалися й домовилися продовжувати молитися: він за себе, а ми – за нього.

Тісно стикаючись із людськими долями, розумієш: скільки ж у світі болю і сліз. Й особливо тяжко від усвідомлення того, що ти так обмежений у можливості допомогти. Але основою нашого служіння є Той, Хто бажає допомогти і допомагає, використовуючи нас у цьому. І це розраджує.

Одного дня до обіду до картин прийшла лише одна людина. Стояла нестерпна спека, до 43 градусів. Після обіду ми радилися, що ж робити: була спокуса утриматися і зберегти місіонерів від теплового удару. Але, помолившись, ми все ж прийняли рішення продовжити служіння. Ми були дуже здивовані, коли того дня за одну годину Євангелію вислухали п’ятеро осіб. Були й покаяння! Люди із задоволенням слухали, молилися, давали свої адреси для надсилання журналів, брали для читання Слово Боже. У передостанній день нас попередили, що у центрі проходитиме базар. Ми не могли втратити таку можливість, і цей день виявився рекордним за кількістю людей, які нас слухали і молилися Богу.

Підходили цілими сім’ями: чоловік із дружиною і трьома дітьми, після них ще одна молода родина з дитиною. І що важливо, ми мали силу й любов для того, щоб усім їм приділяти увагу. Наш народ дуже зголоднів за істиною – люди забули її смак. Хоча, на жаль, багато хто не хоче згадувати про Бога, все ж є достатньо тих, для кого Євангелія – не порожній звук. І це надихає!

По завершенню всього я приїхав додому. Сил ні на що не було: я почувався посудиною, яку цілковито спустошили, але при цьому відчував щастя від усвідомлення того, що я виснажився для Євангелії і Царства Божого.

Нехай благословить Господь Ісус Христос усіх людей, які нам зустрілися цим літом.

Нехай благословить Господь усіх місіонерів і всіх причетних до нашого спільного служіння благовістя.

І нехай благословить Господь усі помісні общини, які нас запросили, прийняли і дбали про нас.