Такі служіння дуже залежать від атмосфери в команді. І це теж та галузь, в якій Бог активно діє. Протягом усього сезону в команді не виникало жодних конфліктів, і ця поїздка – не виняток. Приємно працювати в колективі, де панує атмосфера любові, злагоди, взаємодопомоги. Місцеві брати й сестри теж проявили себе активно, їм вдається зберігати дуже дружні стосунки зі школами й органами влади, про що свідчили відчинені двері шкіл і клубів, які завжди були наповнені дорослими й дітьми. Також брати та сестри місцевої церкви надали нам всі умови для хорошого перебування: нічліг, харчування, оптимальне планування часу.

Місто Мирноград, колишній Димитров. Наш перший виступ в місцевій школі. Дивно чути вчителів, що говорять українською мовою. Нам залюбки надали велику залу, зібрали діток молодших класів і в усьому йшли нам назустріч. Навіть викладачі зацікавлено дивилися виставу, фотографували, знімали відео і дуже дякували. Як повідомив Ігор Туник, уже найближчої неділі до церковного офісу прийшло більш як двадцять діток, яких вони запрошували після вистави завчасно надрукованими запрошеннями. Усі дітки прийшли вперше, і всі вони з сімей, які не знають Бога. Ігор зателефонував нам і відразу сказав: «Радійте разом із нами!».

Місто Покровськ, колишній Красноармійськ. Нас зустрічав місіонер Євгеній, який до нашого приїзду встиг добре попрацювати й реалізував цікаву ідею щодо досягнення сімей місцевих жителів. Вони змогли не тільки запросити дорослих із їхніми дітьми на виставу «Стежинки», але й узяли в цих людей номери телефонів при реєстрації, що тепер дає змогу їм далі з ними спілкуватися. Таких адрес було більш як 50.

Очеретино. Із цим селищем ми вже були знайомі. У 2017-му році наша місіонерська команда з наметом відвідала цю місцевість для благовістя. Багато хто й досі нас пам’ятав. Тут на нашу виставу зібралося близько 160-ти школярів.

І останній наш візит – Новогродівка. Місіонери Якименко Борис і брат Дмитро
поклопоталися і роздали сотні запрошень. Нас зустрічав величезний клуб, який,
безсумнівно, будувався не для проповіді Слова Божого. Та все ж це відбулося. Клуб відвідало 250 дітей зі своїми батьками. Була особлива атмосфера. Люди настільки уважно слухали й дивилися на сцену, що хотілося продовжувати служити їм.

Після виступу один чоловік залишився сидіти в одному з рядів зали. Його вираз обличчя був похмурим і непривітним. Я наважився підійти до нього, щоб просто потиснути йому руку й побажати Божого благословення. На мій подив, він сприйняв мої дії дуже привітно: радо посміхнувся, подякував і потиснув мої руки. Таке нині обличчя Донбасу: за суворим шахтарським виразом обличчя ховається розбите й дружелюбне серце. Сьогодні немає більш уважної і вдячної аудиторії, ніж жителі нашої дорогої Донецької області.

Слава Богу за Його досконалі шляхи й добру волю!