Повз вікна автобуса пропливала сумна міська осінь. Діти жували бутерброди, а ми з керівником образотворчої студії Інною Козіной зайнялися перерахуванням того, що нам треба встигнути зробити до Різдвяних свят. Виявилося, зробити треба так багато, що мені вкотре подумалося: «Даремно я погодилася на цю поїздку». Але не встигла додумати цю думку до кінця, як раптом почула:
«Ой, подивіться як гарно!» Повз вікна автобуса проносилася вже зовсім інша осінь — нехай і не дуже яскрава, але кольорова і свіжа. Це наш трудяга-автобус вирвався з міста на природу.
«Подивіться, озеро, як перевернена картинка! Дерева догори ногами і небо знизу!» Ми тільки встигали повертати голови, щоб оцінити, де краєвид красивіший — праворуч чи ліворуч. Маючи з собою справжнього художника, милуватися природою виявилося заняттям цікавим і захопливим. І от наш автобус з’їхав із дороги на шкільну алею. Перед нами вкотре з’явився красивий, але вже завмерлий краєвид. Між мальовничими пагорбами стояла добре вибілена сільська школа. А біля дверей школи — наш знайомий місіонер Юрій Москаленко.
В Юри була мрія — далекі місіонерські подорожі. Але Бог приготував для нього дещо зовсім інше. Шість років тому Юра приїхав у Балико-Щучинку на похорони своєї бабусі. Тоді він багато спілкувався з колишніми односельцями, роздавав християнську літературу. Люди жваво цікавилися всім, що чули від нього. Минали дні, а Юра не міг поїхати, не міг залишити розпочату справу. У селі з’явилася невелика християнська община, молодіжні групи з вивчення Біблії, і недільна школа на дому.
А сільська школа щоліта проводить християнський табір. І дітей у таборі саме стільки, скільки їх за шкільним списком — п’ятдесят хлопчаків і дівчат. Маленька шкільна зала і вузька, глибока сцена виявилися просто ідеальними для виступів лялькового театру. З місцем для нашої пересувної виставки дитячих малюнків ми також визначилися дуже швидко. Я не знаю, що відбувалося, тільки в цій поїздці одна за іншою руйнувалися мої тривоги і сумніви, а їх місце так само послідовно посідали радість і легкість.
А потім виступав ляльковий. Вікторини і веселі галасливі ігри проводив ведучий Саша. А яка тиша була, коли Інна Козіна розповідала про нашу виставку! Діти слухали її, затамувавши подих.
Тільки голови глядачів одночасно поверталися, слідуя розповіді від малюнка до малюнка. А коли настав час прощатися, ми домовилися про нові зустрічі, а ще передали директору Юрію Павловичу книги видавництва «Свет на Востоке». Його здивування і радість зростали разом із кількістю подарованих книг: дві Біблії російською й українською мовами, книги Водневського, Христини Рой і Олени Мікули, відеокасети фестивалів «Стежинка». Все це в руках у нього просто не вмістилося.
Зазвичай дорога додому — час відпочинку. Сидиш у зручному кріслі та хрумтиш чіпсами. Але цього дня заходити до автобусу не хотілося. Так гарно було довкола! Величезне небо, не обмежене багатоповерхівками; гусьми можна любуватися через сітку і близько, і не вщипнуть. А яким смачним свіжозібраним чаєм напував нас Юра! А потім ми ще піднялися на високий пагорб над Дніпром і слухали розповідь Юри про те, що було тут сотні років тому, і що відбувалося в останню війну. Ми навіть дізналися, чому село має назву Балико - Щучинка. Мені здавалося, що сьогоднішні подарунки не вміщаються і в моїх руках також.
Київ зустрів нас сірім холодним вітром і довжелезним дорожним затором. «Ось, нарешті, і труднощі місіонерського життя» сказала Інна Козіна. Всі чомусь зраділи і погодилися і з нею, і з труднощами.
Людмила Масленіна.