Віталій тупо дивився їм услід; у думці ніяк не вкладалося, що можна просто так, без вини, заради грошей забивати людину до смерти. А що він близький до неї, сумнівів не було: усе його єство, як зовні, так і всередині, палало, як на полиці в жарко натопленій лазні; шкіру тут і там прикрасили лілово-рожеві з фіолетовим по краях синці, десь вона зовсім луснула, і з ранок сочилася кров.

Усе це саднило, нило, змушувало глухо стогнати. При цьому знову, наче кліщами, здавлювало скроні (хоч цього разу й не били по голові), а очі від болю, здавалося, ось-ось випадуть з орбіт. До того ж, зачувши запах крови, не забарилася з’явитися й Матильда. Тепер вона здалася йому особливо злою, а в її нерухомому вичікувальному погляді недвозначно читався невгамовний голод. Він відламав їй хліба, залишивши собі, як і минулого разу, зморщену холодну сосиску. Потім насилу дотягся до пляшки, відкинувся на стіну і припав губами до цілющої вологи.
«Господи, невже не захистиш, – шепотів бранець у густі вечірні сутінки, – невже залишиш мене в руках цих нелюдів?»