Історія перша.
“А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається…”(Дії 8:26).
Наша команда — це викладачі, студенти і випускники Місіонерської школи разом із її керівником та ще двома викладачами, пасторами київських церков. Разом із відпочинком і зупинками дорога до Нового Буга зайняла вісім годин їзди. За цей час ми мали цілком укомплектуватися і організуватися, забрати дорогою ще декількох наших студентів і обговорити майбутню роботу. Виявляється, що не всі добре знають один одного, але від цього ситуація не ускладнюється, а навіть навпаки, підіймається настрій. Знайомимося просто в автобусі та потроху стаємо єдиною командою. З’ясовується, що в нашій команді зібралися віруючі зі сходу, півдня, заходу, центру, з різних міст України. Ми належимо до церков різних конфесій, ми різні за віком, за освітою, за духовним стажем і ще по дуже багатьом питанням, але в цій розмаїтості і є наша сила. У нашому складі також молодіжний музичний гурт із двох київських церков, який вирішив спробувати свої сили "у польових умовах" у місіонерській поїздці.
Історія друга.
“І він зараз зачав… звіщати про Ісуса” (Дії 9:20).
Уже дорогою Бог спрямовував до нас людей. Щойно перетнули кордон Черкащини, нас неочікувано зупинив співробітник ДАІ. Наші водії їхали спокійно і обережно, начебто нічого не порушували, але поки він йшов до автобусу, все ж помолилися, щоби Бог втрутився і захистив від неприємностей. Сержант навіть і не подивився документи, але, спитав, куди ми прямуємо, попросив узяти до автобусу і підвезти двох людей до Умані, куди ми все рівно збиралися заїзжати, щоб забрати ще одного нашого місіонера. Це прохання представника влади ми, звісно, виконали, потіснились, щоб пасажири зручніше влаштувалися.
Дивно, що саме незадовго до цього у нас у салоні автобуса була коротка дискусія на тему “потенційні супутники” і пастор Віктор Танцюра говорив, що якщо ми готові свідчити людям про Христа, то Бог обов’язково пішле нам таких людей. І от тепер зовсім неочікувано для всіх ми побачили реальну відповідь на наш спір. Протягом півгодини, поки ми їхали до Умані, наші попутники почули добру новину про Христа і покаялися, спочатку дружина, а потім і чоловік. Прощаючись на автовокзалі в Умані, ми подарували їм християнську літературу і сфотографувалися на пам’ять.
Подібні ж зустрічі були і з іншими нашими місіонерами, коли брати їхали в Новий Буг самостійно. Ще двоє чоловіків на автостанції вислухали Євангеліє і покаялися.
Історія третя.
“заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були!” (Ів.17:11)
У цей самий час з іншого кінця України, з Донецька, у Новий Буг виїхала ще одна команда. Вони везли намет з усім його вмістом, а також музичний гурт "Выход Есть" з їхньою апаратурою. З цим гуртом ми вже працювали разом минулого року в молоканському селі Астраханка, Запорізької області. Керівник цього гурту Роман Пивошенко, як ми вже мали можливість переконатися раніше, володіє секретом — як підібрати потрібні акорди, щоб відкрити серця молодих людей.
А нічним потягом того ж дня з Києва виїхала група студентів музичного факультету Місіонерської школи на чолі з її керівником Ларисою Денисюк. Їх чудовий злагоджений спів дуже прикрашав вечірні євангелізаційні служіння. Всі музиканти легко знайшли спільну мову і чудово доповнювали один одного в деяких піснях, які без особливої підготовки виконували разом.
За тиждень нашої спільної праці всі місіонери здружились і змішалися між собою, представники Донеччини чи Чернівців, Сумщини чи Одеси підтримували і допомагали один одному. Тон на весь тиждень задавала сумісна оперативна робота навколо великого Храм-намету. Сильні сторони кожного учасника використовувалися для успіху всього заходу в цілому. Всі разом організовували і проводили вечірні служіння, до них готувалися дуже серйозно: у групи прославлення і музикантів була репетиція, готувалися проповіді, свідоцтва, вірші, багато молилися про служіння. Не залишали один одного і в побуті, допомагали, молилися про проблеми і турботи, які виникали. У цей час Андрій, барабанщик із донецької групи «Выход Есть», отримав звістку з дому, що його півторарічній донечці лікарі поставили поганий діагноз. Всі дружньо об’єдналися в молитві про цю потребу, а вже після того, як повернулися додому наступного тижня, дізналися, що цей діагноз не підтвердився, що дитина - здорова.
Останнього дня, прощаючись, на очах у багатьох бриніли сльози. Сумісна праця чудово об’єднує християн!
Історія четверта.
“вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки” (Іс. 55:9).
Декілька слів про побутові умови наших місіонерів. Про розселення нашої команди була попередня домовленість, що брати будуть жити у маленьких туристичних наметах поряд із великим Храм-наметом, а для сестер пропонувалося спати долі у спортзалі місцевої школи на спортивних матах. Але виявилося, що у зв’язку з тим, що у школі почали фарбування до нового навчального року, спати там було неможливо через сильний і неприємний запах фарби. Наші сестри мужньо вирішили відмовитися від комфорту з водою і туалетом і ущільнитися в наметовому містечку. Не всім, звісно, вистачило місця в наметах, тому дехто з братів спав у спальниках просто на подіумі великого місіонерського намету. Ще декілька людей спали з зігнутими ногами у мікроавтобусі. Але все це було зовсім неважливо, тому що всі були налаштовані виконати те, для чого Бог нас і прислав у Новий Буг: розповісти людям про Христа і вести їх до Бога. Заради цього варто пожертвувати якимись зручностями і комфортом.
Ми вже маємо певний досвід проведення подібних заходів. Зазвичай, починаючи зі сніданку і аж до вечері, з невеликою перервою на обід, у палатці ведеться робота з дітьми, щось типу денного літнього дитячого табору, а увечері там само проводяться євангелізаційні служіння для дорослих. Та все ж кожна поїздка має свою специфіку. У Новому Бузі дітей приходило порівняно менше, ніж у нашій попередній поїздці в Чутово, натомість пізно ввечері після богослужіння приходила неформальна молодь. Безсумнівно, це було пов’язано з тим, що наш намет був поставлений у самому центрі містечка, у тому місці, де вони і раніше мали звичай збиратися вечорами. Спілкування з ними на індивідуальному рівні біля вогнища тривало інколи аж до світанку.
Історія п’ята.
“… Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже ” (Лк.18:16).
Дитяча програма була дуже популярною у дітей і батьків Нового Буга. Деякі батьки навіть пропонували оплачувати таку турботу про дітей, тому що це, дійсно, проблема для таких маленьких міст і сіл. Ми щодня зустрічали нічим не зайнятих, сумуючих і одиноких дітей. Їх очі запалювалися, коли ми розповідали про дитячу програму. Але їхнє захоплення не завжди поділяли батьки, дехто дуже боявся, щоб їх дітей не втягли "в секту". Проте ті, хто приходили — не пожалкували. Діти вчили пісні, вірші, малювали, грали в теніс, волейбол, брали участь у спортивному орієнтуванні і навіть вчилися грати на гітарі. З ними працювала чудова збірна команда дитячих місіонерів. Щасливі дітлахи щодня йшли додому з призами і подарунками, а у суботу запросили своїх батьків на вечірнє служіння у палатку, де показали їм невеликий концерт.
На п’ятий день перебування в Новом Бузі з нами стався кумедний випадок. Ми вже роздали всі запрошення, журнали, книги і, побачивши двох хлопчиків, що сумували, попрямували до них, але вони втекли і сховалися. Ми розвернулися і пішли далі, озирнулись — вони виглядають з-за рогу. Сподіваючись зацікавити їх, гукнули їм про намет і про сюрпризи для дітей, але вони знову чкурнули за дім. Ми продовжили путь, і коли в черговий раз озирнулися — вони, йдучи за нами на відстані, миттєво маскувались. Дуже смішно було брати участь у цьому шпигунському марафоні. Назустріч нам йшла мама з дітьми, у яких були щасливі обличчя, а в руках подарунки. Вони поверталися з дитячої програми і розповіли нам, як було все чудово. От їх ми і попросили розповісти про це щастя тим хлопцям, які дотримуючись дистанції і так боязко ховаючись, все ж ішли за нами. Тепер уже вся наша компанія повернулася в їхній бік, а хлопці відразу ж зникли за рогом. Без нарікань “радісні” хлопчики зробили урочистими і поважними свої обличчя і попрямували до “боягузиків”, а ті бігом від них. Не знаємо ми кінця цієї історії, але дуже хочеться, щоб він був щасливим.
Історія шоста.
“Бо я не соромлюсь Євангелії, бож вона сила Божа на спасіння…” (Рим. 1:16).
Найголовніше в усьому нашому наметовому служінні — це проповідь, добра новина про спасіння і вічне життя! У цій справі чудово потрудилися пастори київських церков — В.З.Танцюра, О.Г.Напреєнко, П.І.Мітічев, а також керівник Наметової місії П.Д.Мінаєв. Кожен із вечорів присвячувався певній темі: «Слово про Біблію», «Слово про Бога», Слово про Христа» і т.д. і на цю тему підбиралися і вірші, і пісні, і, звісно ж, живі свідчення наших місіонерів.
А Слово Боже досягало слухачів, Дух Святий торкався їх сердець і грішники каялись! Рік Господнього змилування все ще триває у благословенній Богом Україні, близько 30 осіб за цей тиждень євангелізації навернулися до Господа!!!! Бог посилає до нас різних людей, і всі вони, як і ми колись, потребують Його прощення. Було у нас багато цікавих зустрічей, але одна з них особлива. Ми познайомилися з однією симпатичною жінкою Юлією, яка щовечора пасла отару корів місцевих жителів недалеко від нашого Намету.
Жінка освічена, допитлива, але заплуталася в житті. Бог спонукав її шукати відповіді на хвилюючі питання, вона багато читала, слухала, але виходу не знаходила. Справа в тому, що вона мала окультну залежність, і це позначилося навіть на її здоров’ї. Але Бог зцілив її за два тижні до нашого приїзду і направив до нас. Вона сама попросила у нас книги і ставила багато питань. Ми говорили з нею три вечори. А щоб жінка могла прийти в Намет послухати проповідь, один брат-місіонер із нашої команди, Валерій, на цей час замінив її в якості пастуха. Він ходив до корів вечорами, як на роботу, і в нього все добре виходило, а у нас — не дуже. Бесіда була дуже складною, сатана протиборствував, не даючи розповісти Євангеліє. Жінка дуже хотіла почути, навіть зажимала собі рота рукою, але все одно перебивала нас, починала розповідати якісь свої історії. Ми з нею молилися декілька разів, щоб протистати вірою. Євангеліє вона все ж почула, але вирішила ще почитати і розібратися у всьому. Наступного вечора спілкування не вийшло, вона нічого не прочитала, відвертала погляд, знов розповідала свої історії і взагалі, здавалося, була дуже далека від Христа. Не вийшло нам так розповісти про любов і силу Христа, щоб її полишили всі сумніви. Ніяк не наважувалася жінка покаятися, їй було дуже страшно, вона боялася наслідків такого доленосного рішення. Не вірила вона у свої сили протистояти спокусам і не сподівалася ні на яку допомогу. Ми, не те щоб втратили надію, але бачачи, як їй важко, віддали все в Божі руки. Всією групою починали і закінчували день молитвою про неї. І от, наприкінці останнього дня, вона щаслива прийшла до Намету і розповіла, що прийняла рішення, що зрозуміла, що не буде сама, а Христос допоможе їй у спокусах. Щастя було для всіх, це був чудовий завершальний акорд у нашій поїздці. Вже з Києва ми телефонували їй. Її життя змінюється, а ми продовжуємо молитися про неї.
Історія сьома.
“як догоджую й я всім у всьому, не шукаючи в тому пожитку свого, але пожитку для багатьох, щоб спаслися вони” (1 Кор. 10:33).
“Молодіжка” у Новому Бузі стала популярною, намет привертав до себе увагу багатьох. Цікаві події відбувалися довкола намету. Молодь збиралася юрбами, але обережнічали, не заходили, надавали перевагу спостерігати те, що відбувалося зі сторони, на протилежному боці вулиці. Варто було нам виявити цікавість до них, як зграйки розсипалися. Однак, музика і вільне спілкування молоді довкола намету знов притягували їх. У темряві вони стояли під деревами, щоб їх не було видно, і слухали музику і програму спілкування.
Саме музика стала предметом нашої дискусії в команді, — яку музику грати для молоді та чи грати взагалі. Чи не виходить, що ми їх просто розважаємо, що вони йдуть до нас не за Словом? Наш досвід спілкування з невіруючою молоддю показує, що сучасна християнська музика є одним із найефективніших шляхів достукатися до їхніх сердець. Багато хто з них, можливо, вперше усвідомлює, що крім їх сірої та жорстокої реальності є й "інша країна", як співається в одній сучасній християнській пісні, про яку, можливо, мріялось неодноразово. Так, ідуть до намету не за Словом, однак далі вони його слухають, а дехто навіть чує. У нашій минулорічній поїздці був випадок, коли юнаки, пов’язані із сатанизмом, наприкінці тижня співали разом із нами християнських пісень, а розставаючись, просили молитися за них. По можливості ми сіємо насіння в їх безсмертні душі і тільки Бог знає, що буде далі з їх серцями.
Історія восьма.
“хто вірує в Нього, той не буде осоромлений!” (1 Пет. 2:6).
Згідно законів України проводити євангелізаційні концерти з гучною музикою ми можемо тільки до 22 години, але "неформальна молодь" до цього часу тільки лише підтягується для спілкування до Намету, як до нового цікавого явища для їх села. З цієї причини наші програми плавно переходять на рівень особистого спілкування. Абсолютно спонтанно всі присутні об’єднувалися в групи по двоє-троє і бесідували до пізньої ночі. У цей час храм-намет ставав схожим на клуб за інтересами. Нічне неспання було того варте — молоді люди почули Євангеліє.
Чудова ідея вогнища в центрі табору, як євангелізаційного інтер’єру, літала у повітрі з першого дня, але чітко сформувалася тільки на другий вечір. Зранку брати збирали дрова, щоб вистачило і на посиденьки з молоддю аж до ранку. Біля вогнища було набагато легше долати гальмівні комплекси, люди ставали м’якшими, відвертіше висловлювали свої думки і вислуховували свідоцтва, історії й Євангеліє. Приходили до вогнища і місцеві рокери, цікава молодь, які відчайдушно сперичалися, але також уважно слухали і мали бажання збагнути істину. Бог влаштував так, що вони також почули Євангеліє. Правда, поки ще не прийняли, але сподіваємося, що прийде й їх час. Серед молоді були такі, хто настільки спрагли пізнання, що заради спілкування залишалися з черговими аж до ранку. Дехто з них покаялися і прийняли Христа.
Останнього вечора, після звичайного спілкування з піснями біля вогнища, до намету підійшов веселий, щирий підліток Славік, який уже покаявся. Він попросив Біблію, і ми розговорилися з ним. Свідком цієї бесіди став інший юнак, який теж напередодні ввечері спілкувався з нами і чув Євангеліє. Але він поки не прийняв рішення, захотів ще подумати. Ми поцікавилися, що його зупиняє. І почули дуже популярну відповідь — його хвилює думка оточуючих. От тут Славік і запропонував: “А ти вдома нишком читай Біблію і віруй!” Смішно і сумно.
Ці хлопці бачили, як щовечора у Наметі збиралося багато молоді, із задоволенням співали християнських пісень (слова пісень виводились на екран), уважно слухали все, що говорили зі сцени. Найбільшу популярність мав музичний гурт “Выход есть” з Донецька, в той час як виступ місцевого рокера, який попросив заспівати в наш мікрофон пісню Віктора Цоя, залишився майже без уваги. Не було сумнівів — молоді цікаво, що говорять і роблять християни. Вони із задоволенням щовечора знов приходили до нас.
Історія дев’ята.
“…Бо багато покликаних, та вибраних мало!” (Лук. 14:24).
Літом на півдні України, у степному краї, зазвичай дуже спекотно. Інколи температура сягала сорока, а тіні було не так вже й багато. Але, не дивлячись на це, наші місіонери щодня, в той час як у Наметі йшла робота з дітьми, ходили по дворах і домах, роздаючи запрошення до Храм-намету, і розповідали жителям про Христа. Люди в Новому Бузі в основному доброзичливі, не відмовляли нам у втамуванні спраги, пригощали яблуками, тим не менше, ставлення до запрошення було різним. Дехто зустрічав агресивно: “Дістали вже свідки Єгови, залиште нас у спокої!” Багато було категоричних відповідей: “Нам це не цікаво!” або “Ми іншої віри, ми — православні”. Але інколи і в таких випадках Бог відкривав серця і люди слухали Євангеліє. А один чоловік взагалі здивував, навіть не починаючи слухати, відразу ж запропонував за винагороду швидко зібрати необхідну кількість підписів.
Вочевидь, що будь-яка агітація людям уже дуже набридла. І все ж ми зберігали бадьорість духу і, не бентежачись, із чистим сумлінням роздавали запрошення. Адже місіонери не є агітаторами, у них немає своїх меркантильних інтересів. Ми не закликали до якоїсь певної церкви чи організації, але кликали людей до Бога, до Христа. Він нас послав свідчити і розповідати Євангеліє. Він Сам обирає людей, які повинні це почути, і знає тих, які приймуть Його. Багато жителів Нового Буга отримали особисті запрошення, набагато менше тих, які почули Євангеліє. І тільки зовсім невелика частина таких новобужців, які, полишивши звичні заняття, вважаючи все це маловажливим, особисто відгукнулись на заклик Христа.
У результаті – тих, хто відкинув запрошення виявилася більшість. Кожен, хто вважає все це не потрібним і не важливим, має право і свободу відмовитися. Але якщо городи, будівництва, торгівля, магазини і т.ін., будуть важливіші за те, що пропонує Господь, тоді саме все це, зрештою, буде абсолютно марним.
Історія десята.
“ Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх…” (Як.1:27).
Під час походів дворами ми зустріли багато самотніх старих людей. Їм дуже погано, вони нікому не потрібні. Такі люди особливо потребують Бога. Одна з них — 84-річна бабуся Марія. Вона часто виходить посидіти на лавку біля воріт, подивитися на людей — це її єдине спілкування. Тому вона зраділа нашій появі і розповіла про своє воєнне дитинство, про страшні дні у Німеччині, коли її за норовливість кинули у вогонь, але вона просто чудом залишилася живою. Все життя бабуся Марія вірила в Бога, але мало знала про Христа. Коли ми розповіли про розп’яття, вона заспівала пісню про страждання Христа, яку чула ще від своєї бабусі в далекому дитинстві. Вона багато знає таких пісень, але співати їх не має кому. Бабуся Марія з великим бажанням вислухала Євангеліє, покаялася і прийняла Христа. Вона майже сліпа, читати Біблію не може, а слухала би із задоволенням. Сподіваємося, що помісна церква не залишить її, візьме шефство над нею, і над також самотньою бабусею Олею, яка живе не далеко від неї, і ще над багатьма іншими старими.
Історія одинадцята.
“Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті” (1 Пет. 4:10).
Вночі дорогою з Нового Буга додому, напівсидячи-напівлежачи у мікроавтобусі, ми проводили “розбір польотів”, проаналізували, що було добре в нашій роботі, а що — не дуже. Не просто хорошим, а дуже гостинним всі без винятку назвали прийом, який нам виявила місцева церква.
Згадується, як в одній із місіонерських поїздок у нас була коротка, але пам’ятна зустріч із однією помісною церквою, членом якої була одна з наших студенток. Ми заїхали до них дорогою додому із Запорізької області. Зустрівши нас привітно, смачно нагодували. Але потім неочікувано спитали: “А хто вам дозволив проповідувати там, звідки ви їдете?” За їхнім уявленням це не зовсім правильно їздити і розповідати про Христа там, де вже діють якісь церкви. Ми злегка здивувалися, тому, що були певні: робимо спільну справу домобудівництва Церкви, ми всі співробітники, а не конкуренти. Тим більше, що ми приїзжаємо лише на тиждень і їдемо, а новонавернені залишаються там, на території місцевої церкви. Ів.4:36-38 “А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне разом раділи. Бо про це поговірка правдива: Хто інший сіє, а хто інший жне. Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли”.
Ми знали про те, що в Новому Бузі є традиційна п’ятидесятницька церква ще тоді, коли планували нашу практику, але нам не радили з нею мати якісь відносини, тому що в цій церкві не один рік тривав серйозний внутрішній конфлікт, про який було відомо всьому місту. Ми не хотіли заглиблюватися в суть їх конфлікту, але просто були змушені звернутися до них, щоб сестри з цієї церкви організували харчування для нашої групи. І треба зізнатися, що ця церква була на висоті. Ще перед нашим приїздом вони потурбувалися про багато наших побутових проблем. Сестри церкви не тільки смачно годували нас, але ще і готували нам сюрпризи: з великим почуттям гумору грали сценки для нас і про нас. Брати з тієї церкви забезпечували нас питною водою, і взагалі, оточили такою турботою, що ми почувалися як на курорті. Брати і сестри цієї гостинної церкви брали участь у кожному вечірньому служінні у Храмі-наметі. На одному зі служінь чудово співала їхня група прославлення. Вечорами їхні сестри активно допомагали у “молодіжці”, співали біля вогнища. А недільного ранку ми були гостями в їхній церкві і спільно провели служіння.
Але апогеєм дружби виявилися останні години і хвилини нашого перебування у Новому Бузі. Останнє молодіжне служіння пройшло за скороченою програмою, бо світло мали вимкнути о 21:30. Необхідно було без світла демонтувати Храм-намет і підготуватися до від’їзду. Ця робота потребує часу, зусиль і чіткої організації. І от тут Бог показав, що є Його Церква. Всі разом: наші місіонерські команди, новобужська церква, новонавернені та співчуваючі за не дуже яскравого світла фар мікроавтобусів, так дружньо, організовано і швидко все зробили, що навіть не вірилось самим. Потім, після успішної і дружньої роботи, взялися за руки і помолилися дружньо, сяючи у темряві радісними проясненими обличчями. Від’їджали внічь, втомлені, але дуже задоволені від проведеної євангелізації.
Історія дванадцята.
“бо сила Моя здійснюється в немочі” (2 Кор. 12:9)
Чому ми поїхали саме в Новий Буг? Справа в тім, що серед студентів нашої Місіонерської школи є особлива група — це інваліди. Ключовою людиною з цієї групи є Оксана Огородова з Нового Буга. Тринадцять років тому, в один чудовий день після автокатастрофи вона отямилася через 5 днів у реанімації зі зламаним хребтом. Тоді вона ще зневажливо ставилася до християнства, але цікавилася сатанізмом. Саме тоді в лікарні у неї почався шлях до Бога, спочатку — переосмислення, потім — покаяння і навернення. Через листування познайомилася з пастором церкви ЄХБ із Миколаєва і той приїхав за 100 км від Нового Буга, щоб охрестити її. Такої церкви, яка би задовільняла її духовні потреби, куди б вона могла привести своїх батьків і брата, у селі поки немає. Оксана сама намагалася євангелізувати земляків, роздавала брошури, Нові Завіти. Через листування познайомилася з Транссвітовим Радіо, навіть один час вела там передачу "Перекресток", завдяки чому встановила зв’язок із багатьма інвалідами України, а тепер самостійно випускає християнську газету з тією ж назвою і розсилає на адреси більш як 100 читачів.
Так само через листування Оксана познайомилася з місією «Світло на Сході», спочатку пройшла заочний біблійний курс «Бути християнином», а потім вирішила навчатися заочно у Місіонерській школі. Ми надсилали їй диски з аудіолекціями, а вона надсилала у відповідь виконані роботи. В одному з курсів було таке завдання — провести дослідження за книгою Псалтир на тему «Який мій Бог, в Якого я вірю?», і Оксана надіслала віршовану відповідь, просто цілу поему про Бога! Хоча і не дуже професійно, проте щиро, від усього серця! Чудово!
Оксана також дуже рекомендує нашу Місіонерську школу іншим інвалідам, читачам її газети «Перекресток». Завдяки такій рекомендації до нас прийшла вчитися Віка Радкевич. Вона також інвалід ДЦП, член київської церкви «Переображення», виявила бажання у складі нашої команди поїхати у Новий Буг і попрацювати з місцевими дітлахами. Недивлячись на фізичну недугу, з обличчя Віки не сходить посмішка, відкриваючи для всіх оточуючих той факт, що Христос дійсно живе в її серці.
Восени минулого року, по дорозі в Астраханку, де влітку працювала місіонерськая команда, наша група заїхала в Новий Буг. Ми розраховували лишень побачитися з нашою однокурсницею і вручити їй Диплом про завершення школи, а познайомилися з дуже гостинною родиною Оксани. Ми розповіли їм про Астраханку, про плани на наступне літо, а Оксана запросила нас приїхати в Новий Буг, адже вона вже давно молиться про своє місто.
Першого ж вечора євангелізацій в Новому Бузі ми розповіли всім, хто прийшов на служіння, про Оксану, про її мужність, служіння, і молитви за своїх земляків. Вона відразу ж стала найпопулярнішим жителем міста, багато з тих, хто ще не знав її, захотіли познайомитися. А в один з чудових вечорів Оксана і сама розповіла землякам своє свідоцтво. Ів.4:39 “З того ж міста багато-хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки, що свідчила… ”. За тиждень наших євангелізаційних зібрань у її місті 24 людини навернулися до Господа в молитві покаяння. Слава Богу! Спасибі Оксані, спасибі також всім, хто пожертвував гроші на цю поїздку, хто молився про нашу місію.
Олена Чупак,
Віктор Танцюра,
Павло Мітічев.