Цього року в мене була добра нагода приєднатися до місіонерської команди місії «Світло на Сході» і разом послужити, проповідуючи Євангелію. Хочу поділитися деякими свідоцтвами та своїми враженнями.

Так, як Христос під час Свого земного життя ходив від поселення до поселення, шукаючи спраглі душі, так само Він шукає їх і сьогодні. Під час нашого перебування в одному з сіл Черкаської області ми євангелізували за допомогою картин – репродукцій всесвітньо відомих художників на біблійну тематику.

До нас підійшов один чоловік на ім’я Петро. Розповідаючи про себе, він сказав, що його батьки були щиро віруючими людьми, він сам є православним віруючим і завжди молиться Богу, а Бог неодноразово рятував йому життя. Чоловік вислухав Євангелію, взяв запропоновану літературу і поводився так, ніби в нього з питанням віри і спасіння душі все гаразд. Того ж вечора він прийшов на зібрання до намету, де, як завжди, роз’яснювалася Блага Звістка. Наступного дня він знову був із нами і повідомив про те, що запросив Ісуса Христа до свого серця.

Щовечора наш новий знайомий приходив до намету – у житті Петра відбувалися очевидні зміни. Він розповів про те, що усвідомив необхідність свого справжнього духовного народження – хоча він себе і називав християнином, насправді ж ним не був, бо протягом багатьох років самостійно керував своїм життям, маючи у спадок Біблію від батьків-християн, не читав її. До речі, батьківська Біблія була ілюстрована картинами, і коли цей чоловік, приїхавши до магазину за хлібом, побачив подібні картини в центрі села, то зрозумів, що це Сам Господь звертається до нього і кличе його до Себе.

Петро розповів, що напередодні бачив уві сні поле, засіяне пшеницею, однак частина була не засіяна, і хтось говорив йому: «Засій». Побачивши картини з біблійними сюжетами і вислухавши Євангелію, до нього прийшло розуміння, що він має незасіяну прогалину у своєму житті, що Господь уже давно його кличе і каже прийняти зерно – Слово Боже.

Петро щиро покаявся у своїх гріхах і став нашим братом. Він спілкувався з нами щовечора, а в неділю прийшов на зібрання до помісної церкви і відразу почав запитувати про хрещення. В день нашого від’їзду він із жалем прийшов проводжати нас, водночас радіючи про те, що нарешті він став справжнім християнином.

Особисто для мене навернення цього чоловіка було свідченням Божої любові і вірності. Батьки Петра мали дванадцятьох дітей, молилися за їхнє спасіння. Вони вже давно у вічності, однак Бог по їхніх молитвах не залишив Петра. Про подію, що сталася в його житті, він засвідчив так: «І як же батьки тепер радіють, коли бачать мене згори».

Також Господь приводив до наших картини багато юних слухачів. Мені особливо запам’яталися двоє хлопчиків. Вони вислухали Євангелію, виявили бажання помолитися молитвою покаяння. Після цього підійшли інші люди, однак хлопці не пішли додому, – вони сіли на лавочку поруч із картинами і почали завчати молитву покаяння напам’ять! Коли люди трохи розійшлись, я побачила, що хлопці досі сидять на лавочці і мають бажання поспілкуватися. Бачачи їхні серйозні наміри, я детальніше пояснила їм, як далі жити з Богом, зокрема наголосила на необхідності читати Слово Боже.

Оскільки у мене був вільний час, а хлопці нікуди не поспішали, виявляючи надзвичайну зацікавленість, ми почали читати Євангелію разом. Цього ж дня, по обіді, мої нові знайомі прийшли до картин і знову виявили бажання читати разом Слово Боже. Декілька віршів, які на мій погляд були складними для їхнього розуміння, я коротко прокоментувала сама, бажаючи прискорити процес, однак вони зупинили мене і забажали прочитати не поспішаючи! Було неймовірно радісно від такої щирої зацікавленості. Хлопці також зізналися, що грали в гру, під час якої викликали духів і запитували чи є це гріхом, і ми знову разом молилися, зрікаючись окультних практик.

Розлучатися нам зовсім не хотілося, Ростислав та Арсен не хотіли погоджуватися з тим, що місіонерська команда поїде далі, в інші поселення, бажали повернення місіонерів хоча б у наступному році, і ми розійшлися на тому, що продовжимо спілкування в соціальних мережах.

Ходячи від дому до дому і розповідаючи Євангелію, ми молилися про те, щоб Бог, як Господар часу, давав людям бажання і час вислухати Благу Звістку. Й ось, прийшовши до одного дому, після короткої бесіди господиня повідомила про те, що у неї на плиті гріється молоко, і вона не має часу нас слухати. Ми все зрозуміли і пішли далі. Не встигли ми дійти до наступного дому, як почули, що та жінка щось кричить до нас від своїх воріт. Спочатку я подумала, що нас сварять, однак жінка голосно запрошувала нас повернутися і розповідати. Вона зізналася у докорі сумління за те, що вигнала Божих людей. Ось так Дух Святий упокорив її серце!

Ще запам’ятався один дідусь, який, вислухавши Євангелію і помолившись молитвою покаяння, з великим бажанням прийняв подарований йому буклет, і дуже допитувався, чи написано там те, про що ми розповідали. Він нагадував мені богобоязливого Корнилія, до якого Бог прислав нас, щоб докладніше розповісти про шлях спасіння і для якого Блага Звістка була справді цінною.

Одна жінка спочатку взагалі не хотіла нічого слухати і кричала, звинувачуючи Бога в несправедливості, розповівши про те, що поховала чоловіка і своїх дітей унаслідок отруєння грибами. Ми співчутливо вислухали розповідь про її горе і пішли далі, молячись за неї. Яким же було наше здивування, коли, повертаючись цією ж вулицею, ми побачили, як вона сидить і читає журнал «Віра і життя». А її онучка протягом усіх днів ходила до намету на дитячу програму.

Це лише декілька випадків, що ілюструють, як і сьогодні вірний і милосердний Господь продовжує спасати людей від вічної загибелі та мук. Як приємно, що нам, Його дітям, Він дозволяє бути співучасниками Його праці.

Я була вражена тим, що переважна більшість людей, з якими ми спілкувалися, взагалі не знають Євангелії! І є велика потреба саме в сіянні Слова, бо як же покаються без проповіді?

Дякую Богу за те, що є місія «Світло на Сході» і чудова місіонерська команда, в якій відкриті двері для кожного, хто бажає благовістити. Окрім спільного служіння у цій команді також є можливість для навчання й обміну досвідом. Щодня на благовістя виходимо по двоє, і щоразу з тобою йде інша людина, що дає можливість навчатися один в одного.

Розумію, що благовістя – це спосіб життя. Це навіть не короткочасна чи довгострокова місіонерська поїздка, однак 2 тижні, проведені з місіонерами, були для мене своєрідною «духовною реабілітацією», бо ж Євангелія потрібна не лише невіруючим, але й віруючим.

Христос проповідував Євангелію Царства. Бог є Царем, і все, що відбувається в моєму житті Він тримає під Своїм контролем і це відбувається з Його дозволу, бо ж Він царює!

Щоразу, коли ми пояснювали людям, що покаяння передбачає прийняття рішення повністю підкоритися Господу у всіх сферах життя, я знову і знову стверджувалася у своєму особистому рішенні. Зокрема, перевіряла себе у слухняності Господньому повелінню не противитися злу. Бог показав мені, як я неправильно поводжуся навіть у дріб’язкових конфліктних ситуаціях, не виявляю смирення, намагаюся відстояти свою позицію, не хочу бути приниженою, захищаюся, забуваючи, що Бог царює, тому Він і захистить, і підвищить, якщо потрібно.

Слухаючи Слово Боже у місіонерській поїздці, в мені справді зросло бажання не шукати свого, а краще залишитися навіть у приниженні, довірившись Богу. Отже, я мала можливість не лише служити, а й духовно зростати. З великою радістю чекаю можливості поїхати в поїздку і наступного року.