Нас запросила у Світлодарськ, місто на Донеччині, така собі дівчинка Оля, яка цього літа приєдналася до нашої місіонерської команди на три тижні й проповідувала Євангеліє по селам України. Після місіонерських поїздок Бог їй дав бажання поїхати в прифронтову зону й займатися з дітками. А тепер ми, за її проханням, їдемо на схід України з нашою ляльковою виставою.
Звісно, склад нашого лялькового театру був суттєво змінений. Адже вкрай безвідповідально везти дітей у зону проведення воєнних дій! Тож тепер ляльками довелося керувати співробітникам поштового, дитячого, книжкового відділів місії і художньому редактору журналу «Стежинка». Загалом, 8 співробітників місії «Світло на Сході» вирушило в поїздку.

Бог благословив, і дорога була спокійною, без пригод. Щоправда, ми добиралися до місця призначення аж через шість блокпостів! На кожному до нас підходив озброєний солдат і запитував, куди ми прямуємо, для чого, що веземо? Ми відповідали: «До Світлодарська, хочемо показати дітям лялькову виставу. Їдемо з місії «Світло на Сході», християнської організації, веземо християнську літературу». Чоловік із автоматом віддав документи й сказав: «Щасливої дороги, проїжджайте».
Дивовижно, наша місія «Світло на СХОДІ» має таку назву вже майже 100 років! Але сьогодні в Україні ця назва набула зовсім іншого сенсу. Ми їхали на СХІД і везли туди СВІТЛО. Можливо, це була ще одна причина, чому ми так легко проїхали всі шість блокпостів.
Графік у нас щільний: три вистави у трьох різних місцях, і всі заплановані на один день! Міста й селища маленькі, усі межують із лінією фронту. Відстань «до війни» лише 1,5-2 км. Чітко лунають вибухи, в будинках трясуться вікна від вибухової хвилі, іноді навіть трохи дрижить земля. Але люди живуть тут, ходять у магазин, а в м. Світлодарську навіть працює Будинок творчості для дітей і молоді. Саме в ньому і відбулася наша остання вистава. Але поки їдемо в сусіднє смт Миронівське. Це селище, де в прямому розумінні слова пройшлася війна. Сюди летіли снаряди, вибухали будинки, руйнувалося життя. Багато квартир і будинків із забитими вікнами, звідти поїхали й поки не поспішають повертатися люди. На будинках написи з вказівниками на укриття, де можна було заховатися під час бомбування. Просто із землі стирчать нерозірвані снаряди. Але мене здивувало, що, незважаючи на пережиту розруху, навіть у будинках із вибитими від вибухової хвилі або уламків вікнами вже встановлюють нові, пластикові. Ведуться ремонти й облаштовується все наново. Це дає надію і усвідомлення, що життя продовжується, що люди вірять у майбутнє і чекають на закінчення війни.

Перший виступ був у маленькому селищі Троїцьке, у місцевій школі. Там навчається близько 40 дітей, яких привозять автобусом. Через поле від цього селища вже ведуться бойові дії.
Ми всі зібралися в одному з класів. Словами не переказати, які щасливі й радісні дитячі обличчя нас зустрічали. Вони захоплено спостерігали за тим, як ми встановлюємо ширму, як розставляємо апаратуру. А найголовніше, вони дуже уважно все слухали, брали активну участь і відповідали на запитання. Ми спілкувалися з ними й відчували себе рідними, тому що між нами немає перешкод, немає недовіри! Повне прийняття!
Діти були в захваті, а також учителі дякували нам і щиро раділи нашому візиту. Ми зробили спільне фото, після чого, звичайно ж, піднесли подарунки: журнал «Стежинка», аудіодиски з записом християнських книг, журналів і дитяча християнська книга.

Коли ми вже збирали речі, до класу забігла дівчинка. Вона попрямувала до своєї вчительки, літньої жінки, і з посмішкою показала наш журнал. Тоді пролунала дивовижна відповідь: «Обов’язково принеси завтра з собою в школу, почитаємо разом на уроці!»

У смт Миронівське на нас уже чекали на вулиці. Напівпусте, майже мертве селище, яким ми пройшлися вранці, зараз було «прикрашене» дитячими різнокольоровими куртками. Поки ми поспіхом вносили все потрібне для вистави, разом із нами рікою заповнювали залу дітки зі своїми татами, мамами, бабусями й дідусями... Здавалося, наш приїзд — це подія для всього селища! І знову слухали з відкритими очима, а головне, з відкритими серцями.

Наприкінці заходу працівниця Будинку культури скористалася тим, що зібралося так багато дітей (з чого ми раділи, адже ніхто не очікував побачити стільки глядачів), і оголосила про місцевий конкурс малюнків. Дітям запропонували зобразити те, що вони хотіли б отримати на День святого Миколая. Переможці конкурсу отримають у подарунок те, що вони намалювали. Наша співробітниця випадково почула, як дівчинка підійшла до жінки, що робила оголошення, і запитала: «А можна намалювати електрику?» (Місцеві служителі нам розповідали, що часто ввечері і вночі в усьому селищі вимикають світло, щоб місто не було видимим і його не обстрілювали).
Працівники місцевої бібліотеки попросили оформити передплату на наш журнал. Ми, звичайно ж, передплатили й залишили їм книги, які привезли у подарунок. Вони показали лише одну скромну поличку дитячих книг і з трепетом прийняли те, що ми для них приготували. Це немов нагодувати різноманітною корисною їжею людину, яка багато днів харчувалася лише хлібом і водою.
Останній виступ був у Світлодарську.

Напередодні наш місіонер Коля запропонував кожному знайти час і можливість поговорити особисто хоча б із однією дитиною. На жаль, через щільний і насичений графік зробити це було складно, але тут у мене була можливість перед виставою познайомитися з однією дівчинкою – Мірою.

Ми трохи поспілкувалися про життя, але, коли я запитала, чи знає вона Бога, чи молиться Йому, вона відповіла, що в неї зовсім не вистачає часу. Школа, уроки, позакласні заняття й гуртки... Я нахилилася до неї і тихенько, «по секрету», сказала, що Бог не знаходиться в якомусь особливому місці, що Йому не потрібен якийсь особливий час. Із Ним можна спілкуватися навіть тоді, коли йдеш до школи, або під час уроків, або на перерві. Він завжди поряд, і Він усюди. Дівчинка щиро запитала мене: «Що, і навіть в автобусі Він є?» Я відповіла, що навіть там, що Він усюди й завжди поруч. Це її дуже потішило. Я молюся за неї і за всіх діток, які цього дня почули про Бога. Нехай Бог зростить ці зернятка в чудових дитячих серцях і всім нам дарує мир!

Світлана Мерецька.