Кожна місіонерська поїздка – це нова історія. Живе село своїм звичним життям. Й ось приїжджають люди, ходять селом, заходять у кожний дім, запрошують у свій тимчасовий дім – намет, проводячи заняття з дітьми, ввечері спілкуються з молоддю. Рідко жителі населеного пункту чи мікрорайону лишаються байдужими. Іноді це ворожість, іноді - зацікавленість, іноді - приємна прихильність. Також і кожне село, місто, район лишає у пам’яті місіонерів свої неповторні спогади.

Село Худяки, Черкаської області, особисто мені запам’ятається великою кількістю дітей. Коли у селі багато дітей, отже це живе село. Щойно заїхавши на вулиці села, ми скрізь бачили дітей: на велосипедах, на лавочках біля будинків, на спортивній площадці, біля магазинів. Ми молилися, щоб вони прийшли до намету на дитячу програму і почули про Бога. Ми молилися, щоб батьки не лише не забороняли їм приходити, але й самі прийшли послухати Слово Боже.

П’ять чудових днів подарував Бог мені у спілкуванні з дітками з цього села. Кожна дитина – це дорогоцінність для Господа, я бачила це у тому вогнику в дитячих очах, у тій живій цікавості, у радості, якою сповнювалися дитячі серця. І подяка Богу, що Він не лише проводить Свою роботу в серцях дітей та їхніх батьків, але й підбадьорює нас, іноді показуючи перші плоди нашої праці.

Одного вечора на вулиці ми зустріли жінку. Вона зупинилася розповісти нам про те, як її внуку подобається бувати на дитячій програмі, що він потім розповідає все, що відбувалося в наметі, показує саморобки і т.д. Але найголовніше, вона висловила надію, що наші заняття стануть вирішальними у питанні прийняття хлопчиком християнської віри у майбутньому. Справа в тому, що його тато – мусульманин, мама – християнка. І вони вирішили, що коли дитина виросте, то сама вирішить, яку релігію обрати. Разом із його бабусею я сподіваюсь, що Господь у свій час зростить посіяне нами зерно істинної віри.

Останнього дня ми задіяли дітей у ляльковому театрі – одному із захопливих занять, які особливо об’єднали нас із дітьми, адже вони брали участь у виставі.

Після цього ми разом із дітьми вирушили у місцевий парк на пікнік, а потім подарували кожному по великій гарній дитячій Біблії. Заспівали наостанок пісні про Бога, які вивчали у наметі протягом тижня, а потім заспівали ще раз на біс! І багато фотографувалися напам’ять.

Приїхавши додому, на прохання маленької дівчинки я надіслала її фотографії на електронну адресу мами. І отримала відповідь: «Аня вже запитувала мене про фото. Вона дуже сумує за табором, бо для неї це був чудовий час. Зараз щодня потроху читає дитячу Біблію, яку ви подарували. Привіт їй передам завтра, вона дуже зрадіє». Отримавши цю відповідь, я подумала, що тільки Бог може вкласти бажання у серце дитини читати щось влітку, під час канікул. Можливо, суджу по собі. Але для мене це було ще одне свідоцтво Божої любові і милості, Його турботи про кожного з нас із дитинства. Я зрозуміла реальність того, що це Бог особисто роздав Біблії кожній дитині. Я відчула вдячність за те, що Він використав саме мої руки, щоб передати діткам Біблії. Я відчула вдячність до всіх тих, хто відгукнувся на поклик Отця і зробив можливим, щоб кожна дитина отримала Слово Боже.

І, звісно ж, завжди хочеться, щоб помісна церква підхопила всіх, хто прийняв Господа своїм Спасителем, усіх, хто робив перші нерішучі кроки на шляху пізнання Бога, а також діток у їхній зацікавленості, в їхньому щирому бажанні бути там, де світло, де любов, де їх помічають, приділяють увагу. Діти, можливо, ще не розуміють усієї важливості того, що відбувається під час уроків із вивчення Біблії, але вони краще за дорослих відчувають Божу любов, яка наповнює ці заняття. Тому мені особливо радісно, що у дитячий християнський табір у селі Худяки, який відбувся за декілька тижнів після нашого приїзду, прийшло багато діток із нашого намету. Радісно, що батьки відпустили їх у церкву, не дивлячись на свої упередження і страхи.

Ісус сказав: «Я нічого не можу робити Сам від Себе» (Ів. 5:30). Тим паче ми не можемо самі по собі робити щось, приємне Богу. Ми лише можемо запропонувати наше тіло, наші таланти, наш час на служіння Йому. Насправді, це Бог дав нам і тіло, і таланти, і час. Але одночасно дав нам і свободу волю цим усім розпоряджатися. І коли ми справді хочемо Йому послужити, Він дає нам таку можливість, і це стає благословенням для нас самих. Так завжди відбувається у місіонерських поїздках. Так сталося й зі мною цього року. Подяка і слава Господу!